П`ятниця
15.12.2017
17:07
 

 Галичина
Приветствую Вас Призовник | RSSГлавная | Каталог статей | Регистрация | Вход
Меню сайта
Категории каталога
Загальні [11]Все що стосується Linux/Unix систем [2]
Цікава інформація
Все що стосується Windows [0]Зброя [0]
Флора і фауна [0]Авто світ [4]
Жилізо ПК [8]Відео [2]
Вампіризм і Перевертні [9]
Мини-чат


Главная » Статьи » Загальні

Дивізія СС


У пронімецькій пресі Галичини розгорнулася пропагандистсько-агітаційна робота з населенням, де йшлося про те, що
більшовизм – найбільший ворог України, і кожен, хто бореться
проти більшовизму, є другом України. Основна ж маса таких
статей була спрямована проти пропаганди ОУН(Б), яка зайняла жорстко негативну позицію проти співробітництва з німцями
в цілому та ідеї створення дивізії СС «Галичина» зокрема.

Офіційна позиція ОУН(Б) була викладена в «Бюлетені», її видавничому органі. Бюлетень Крайового Проводу Організації Українських Націоналістів Самостійників Державників, 1943 рік, ч.11: «…В українській державі, без українського уряду не може бути й української армії. Те, що планують німці, – це подальший визиск, цим разом фізичної сили народу, це дальше його
нищення і ставлення наше до цього у тому випадку може бути тільки негативне… За що мають боротися тисячі українських добровольців? За ненависну «нову» німецьку Європу? За
кривавий терор, застосовуваний на всіх українських землях?
За колоніальний визиск і голодну смерть мільйонів? За сотні
тисяч винищених полонених і в’язнів? За тисячі розстріляних борців?.. Українська кров може литися тільки за Українську Державу і тільки в рядах Української Армії, а не в колоніальних відділах… Ми не сміємо в’язати реалізації нашої ідеї з
банкрутуючим німецьким імперіалізмом, бо в цей спосіб відштовхуємо від неї широкі маси українського Сходу,
посилюємо більшовиків, ослаблюємо себе… Український
народ змагається не за пом’якшення чужого ярма, а за скинення його взагалі. Сьогодні немає жодних сумнівів, що твориться не українська національна, а німецька колоніальна частина».

ОУН на початку 1943 року оголосила всіх, хто буде
продовжувати співпрацю з німецьким окупаційним режимом, ворогами українського народу. Крім різних форм контрагітації, траплялися також і випадки насилля над тими, хто погодився
йти служити в дивізію. І ці випадки приписують ОУН(Б), яка виступала не лише проти співпраці українців із німцями, але
й проти співпраці з німцями представників інших народів.

Так, УПА восени 1943 року поширювала серед бійців
національних батальйонів СС листівки, надруковані, до речі, російською мовою. Ось окремі витяги: «Сини Туркменії!
Німцям була потрібна тільки ваша кров для їх імперіалістичних завоювань. Німці, як і більшовики, несуть народам рабство
і фізичне знищення. Кидайте німецьких завойовників.
Зі зброєю в руках переходьте до українських повстанчих
відділів, які хоробро борються з німецькими та московськими імперіалістами».

Аналогічні листівки були звернені до грузинів, азербайджанців, узбеків. Окремою листівкою було звернення до черкесів,
чеченців, адигейців, інгушів, лезгинів, кабардинців:
«Створюймо міцний фронт проти експлуататорів людства… (Листопад 1943 р.). У грудні 1943р. було випущено звернення
«До узбецьких аскерів».

З 20 по 21 листопада 1943 року на території України відбулася
1-ша Конференція поневолених народів Сходу Європи та Азії.
В цій Конференції брали участь, окрім української, ще
12 делегацій: азербайджанська, білоруська, башкирська, вірменська, грузинська, кабардинська, казахська, осетинська, татарська, черкеська, чувашська, узбецька. («Самостійність»,
1946, ст.57).

Коли стало очевидним, що дивізія все ж буде утворена, ОУН(Б) неофіційно направила своїх представників до лав дивізії, аби забезпечити там свій вплив. І як результат, на 10 листопада 1943 року 487 осіб дезертирували зі зброєю та повною амуніцією.
Вони поповнили ряди УПА.

Гауптштурмфюрер К.Шульце, котрий очолив новоутворену
призовну комісію, що перетворила Військову Управу на
допоміжний орган, у звіті про перший етап призову від 30 жовтня 1943 року вказав, що внаслідок призову до таборів підготовки направлено 11578 рекрутів. Окрім того, з надлишків призваних
до дивізії сформували також 5 «поліційних полків» та один батальйон: 4-й полк – 1264 особи, 5-й полк – 1372, 6-й – 1293,
7-й – 1671, 8-й – 1573 і в Галицькому резервному батальйоні «Гайденгайм» – 425 чоловік.

Спроба використання цих полків була не дуже вдалою. Так, 5-й полк, сформований у липні 1943 року на навчальному пункті Адлерсгорст біля Гданська, у лютому 1944 року направили в
район Любліна, Грубешова та Холма воювати проти польських партизанів. Під час перебування полку під Холмом один із його підрозділів дезертирував до складу Української Повстанської
Армії. 22 квітня 1944 року Гіммлер видав наказ повернути 4-й і
5-й полки до навчального табору.

Головною базою, де формувалася дивізія і куди поверталися навчені, був Гайделягер, а пізніше – Нойгаммер . У зв’язку з великими проблемами у комплектації дивізії вже 7 березня 1944 року німці віддають наказ про мобілізацію. Людей стали просто хапати та відправляти до дивізії. Багатьох чоловіків і жінок примусово відправляли до організації Тодта (Todt) (названа за іменем Фріца Тодта, засновника батальйонів примусової праці)
для роботи в Німеччині та для риття траншей перед наступаючим фронтом. Хлопців і дівчат 15-18 років забирали для служби у протиповітряній обороні.

Та проблеми з комплектацією не дуже турбували Гіммлера, а що безперечно його турбувало, то це той факт, що такі низького ґатунку істоти, як слов’яни, будуть якимось чином причетні до
еліти нацистської військової установи – СС. В інструкції від 28 травня 1944 року Гіммлера прорвало. Посилаючись на одну з кримінальних справ, де фігурував українець як есесівець,
Гіммлер зазначив, що це не відповідає дійсності. Він роз’яснив,
що українець служить не в дивізії СС, а в дивізії, яка діє в
рамках військ СС. Пізніше Гіммлер видав директиву як
спеціальний наказ шефу поліції безпеки, де наголошувалося,
що українці – не есесівці, а лише служать у СС. Тому він
вказував, щоб термін СС не вживали стосовно іноземних
рекрутів СС.

У 1944 році було прийняте рішення відправити дивізію на
фронт. 27 червня 1944 року, перед відправкою, Гіммлер
повідомив командування дивізії, що вона буде називатись
«14-а Військова гренадерська дивізія військ СС (Галицька №1)» (14 Grenadierdivision der Waffen SS).

Червона Армія готувала на фронті між Ковелем і Тернополем
велику операцію, відому під назвою «Львівсько-Сандомирська операція». Радянські війська, а це Перший Український фронт,
за даними маршала Конєва, налічували 13079 мінометів і артилерійських установок, або 150-250 гармат на кожну тисячу метрів фронту, 2200 танків і самохідних гармат, 1200000 осіб та
3000 бойових літаків. Радянському угрупованню військ
протистояла німецька група армій «Північна Україна» під командуванням генерал-полковника Йозефа Герпе. Ця група складалась із 4-ї та 1-ї бронетанкових армій та Першої Угорської армії.

Фронт 4-ї армії був розділений на три сектори, кожен із яких складався з чотирьох дивізій безпосередньо на фронті і однієї –
в резерві. Район Броди-Зборів захищав 13-й корпус, який складався з трьох дивізій: 340, 454, 361-ї та корпусного
підрозділу «Ц». Саме до цієї групи 14-у дивізію СС «Галичина» призначили в резерв. Картина була б неповною без згадки про головний недолік німецької армії на цій ділянці фронту: а це –
два вирішальні види зброї – танки та авіація. Відзначаючи
сильне виснаження німецької армії, слід зазначити, що 4-а бронетанкова армія в цілому налічувала близько 50 танків, які
мали лімітовану кількість пального. Ще гіршою була ситуація з авіацією – її у битві під Бродами практично не було.

13 липня 1944 року Червона Армія розпочала наступ. З 13822 солдатів дивізії «Галичина» вижило 3000 осіб, які пробивалися довгими дорогами у район зустрічі – Старий Самбір, а вже звідти
– через Карпати в Ужгород. Збір у Старому Самборі являв собою жалюгідне видовище. Дивізія складалась із 500 знесилених
битвою солдатів.

У Нойгаммері дивізію поповнили близько 1000 німецьких
офіцерів та підофіцерів і розпочалось її відновлення. Стосунки
між німецькими офіцерами та українськими солдатами дружніми
не були. За словами Дмитра Феркуняка, німці поводили себе з українцями як із військовополоненими. Німецькі автори, серед
них і Вольфганг Лянге, вважали, що українці воювали погано. Дивізія мала бути в повній бойовій готовності до 31 грудня 1944 року. Відновлення дивізії проходило без ентузіазму та ініціативи. Вона поповнилася новобранцями, які втекли з окупованих радянськими військами українських територій або з німецьких робочих таборів. Дивізію поповнили, крім того, молоді українці
14-18 років, рекрутовані німцями в протиповітряні сили, де вони займалися прокладанням телефонних військових ліній, доріг,
риттям окопів і т.д.

У вересні-жовтні 1944 року дивізію передислокували в
Словаччину, де на неї покладалась оборона Жилінської області
та самого міста Жилін. Перебуваючи в Словаччині, українці
відчули себе «недалеко» від дому. Вони розуміли словацьку
мову – фактор, який сприяв розвиткові нормальних стосунків із словаками. Той факт, що українці боролися проти партизанів-комуністів, не заважав їхній дружбі з місцевим населенням, яке,
за деяким винятком, було антикомуністично налаштованим. Лише 100 осіб дезертирували у Словаччині. В основному, щоб приєднатися до Української Повстанської Армії, яка діяла в Карпатах.

25 січня 1945 року дивізія отримала наказ про негайну
підготовку до передислокації у Штаєрмарк, Австрія. Здійснивши перехід зимовими шляхами та гірськими теренами, дивізія в кінці лютого 1945 року розгорнулася по обидва боки колишнього
австро-югославського кордону, головним чином на території Словенії. Дивізія опинилася на території, що контролювалася партизанами маршала Йосифа Броз Тіто. Між дивізійниками та партизанами розпочалися зіткнення, які, правда, не мали інтенсивного характеру, а скоріше були ситуативними.

Треба зазначити, що одне українське військове формування не захотіло приєднатися до дивізії, коли та перебувала в Югославії. Йдеться про Волинський Легіон Самооборони, власне батальйон,
що прибув на територію Австрії, яка межувала зі Словенією.
Легіон розгорнувся одночасно з дивізією. Цікаво, що жодного
разу вони спільно не виступали проти партизанів, хоча дислокувалися на одній території. Обидва формування діяли окремо, навіть не знаючи, що в Берліні вже прийняли політичне рішення з важливими наслідками для обох. Звичайно, йдеться
про рішення, що Німеччина погоджується визнати Український Національний Комітет єдиним представником українців та
об’єднати всі українські частини в Українську Національну Армію. Саме з цією метою до Легіону звернулися представники дивізії. Легіонери цього напівпартизанського, напівполітичного
формування, підпорядкованого політичній поліції окупованих східних територій, відмовилися приєднатися до дивізії через те,
що боялися втратити самостійність.

Щоб уникнути того, що здавалося неминучим, група офіцерів і рядових Легіону, приблизно дві третини, таємно залишила
казарми і перейшла на територію партизанів-четників, які діяли
в долині річки Мур. Звідти волиняни збиралися повернутися в Україну, щоб приєднатися до Українського руху опору. Проте їм
не вдалося далеко відійти. Зраджені, цілком можливо, самими четниками, з якими у них були дружні стосунки, легіонери були оточені дивізійниками і здалися, одержавши обіцянку, що їх не переслідуватимуть за дезертирство. Після цього без найменшого ентузіазму Легіон приєднався до дивізії.

Український Легіон Самооборони був організований як партизанський загін біля села Антоновець у Кременецькому
районі 18 березня 1943 року. Його командиром був Микола Медвецький – «Хрін». Мета цього формування, що належало
ОУН-мельниківцям, полягала в захисті українського населення
від німців, а також від польських і радянських партизанів.
Внаслід
ок конфронтації між цим загоном та партизанами ОУН(Б) у
серпні 1943 року батальйон роззброїли, і тоді його
командування вирішило досягнути угоди з німцями. Саме тоді батальйон визнали як Український Легіон Самооборони.

Легіон можна охарактеризувати як формування, що спеціалізувалося на діях проти партизанів. Воно було підлеглим політичній поліції окупованих східних територій. Тому німці
тримали в батальйоні своїх людей, які спрямовували та контролювали його діяльність. Спочатку це був штурмбанфюрер Асмус із луцького СД, а потім штурмбанфюрер Бігельмайєр. На початку 1944 року німці змінили призначення легіону,
перетворивши його на німецьке формування. Він став
називатися «31 Schutzmannschafts Btl. d. SD».

Григорій ПУСТОВІТ,голова Луцької міської організації Спілки офіцерів України.
«Волинська правда».(Продовження, поч. у №2)



Источник: http://www.zvukraine.lviv.mobi/?p=1336
Категория: Загальні | Добавил: kleoo-svitulo (05.05.2008)
Просмотров: 411 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всего комментариев: 0

Ім`я *:
Email *:
Код *:


Форма входа
Поиск
Друзья сайта
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017
Хостинг від uCoz